Відомий письменник розмірковує про те, як економіка уваги заводить у глухий кут залежності.
У класичному романі Девіда Фостера Воллеса “Нескінченний жарт” є фільм, який настільки затягує, що будь-хто, хто подивиться його навіть трохи, втрачає всяке бажання займатися в житті чимось іще, окрім як продовжувати його дивитися. Упродовж усієї книжки герої, які бачили цей фільм, кидають сім’ї, друзів, роботу, навіть їжу і сон, аби дивитися далі.
Головна тема “Нескінченного жарту” полягає в тому, наскільки залученими можуть бути і людина, і суспільство. І наскільки абсурдним стає останнє. Воллес написав “Нескінченний жарт” на початку 90-х, коли десятки телеканалів лише з’являлися, коли новини транслювалися цілодобово, коли відеоігри лише захоплювали уми дітей, а літні блокбастери збирали в прокаті величезну касу.
У той час Воллес якраз пройшов реабілітацію від алкоголізму і наркоманії. І хоча він почувався очищеним уперше в дорослому житті, але помітив дещо дивне: він не міг відірватися від телевізора.
Здається, Воллес розумів, що в міру множення медіа зростатиме і конкуренція за увагу. І тому якість контенту розвиватиметься не в бік краси, майстерності або хоча б задоволення, а радше в бік пристрасті. Коли є всього два телеканали, їм не треба турбуватися про те, що ви перемикаєтеся, – вони просто роблять найкраще шоу, на яке здатні.
Але коли є 200 каналів, їм потрібно зробити все можливе, щоб ви продовжували їх дивитися. Воллес заздалегідь передбачав цю проблему, і його особисте розуміння залежності та її подолання, мабуть, допомогло йому вловити суть культури пристрасті, частиною якої ми всі стаємо.
Сьогодні ми часто помиляємося, приймаючи медіа, що викликають залежність, за розвагу. Глибоко в нашому мозку є якась психологічна штука, що говорить нам:
Ну, раз я шість годин дивився це шоу, ймовірно, воно мені дуже подобається.
Хоча насправді сценарій – погань, а вашою свідомістю годинами маніпулюють за допомогою кліффхенгерів, щоб ви продовжували дивитися. У той самий спосіб захоплюють і соціальні мережі, щоб ви гортали їх набагато частіше, ніж хотілося б насправді. І ваш мозок змушує вас переглянути “ще один епізод”, щоб дізнатися, помер такий-то чи ні.
Дія феномена “це викликає звикання, хоча начебто не подобається” в соціальних мережах була розпізнана й обговорена до межі. Але з іншими медіа ми цього поки що не зробили.
Безсумнівно, основні винуватці – стримінгові сервіси та Голлівуд. Скільки ще нам потрібно бездарних фільмів всесвіту Marvel, щоб довести це? Скільки невдалих частин “Зоряних воєн”? Скільки поганих серіалів на Netflix, де кожен епізод закінчується кліффхенгером?
Усі скаржаться на те, що в Голлівуду більше немає нових ідей. Що ж, на це є причина: нескінченне додавання контенту до одних і тих самих відомих сюжетних ліній тримає людей на гачку. Постійно граючи на почутті ностальгії і роблячи ремікси на класичні жанри, можна без ризику гарантувати собі глядацьку аудиторію.
У такому ж становищі перебуває і музика. Дослідження ринку музичних потокових сервісів засвідчили, що люди витрачають більше часу на прослуховування старої, а не нової музики, і цей тренд має поганий напрямок. Любителі музики, голосуючи кнопками миші, відкидають нас назад, а не вперед.
Ветеран музичного продюсування Рік Беато нещодавно зняв кілька відеороликів з розповіддю про те, як за останні кілька років популярна музика спростилася до рівня одного-двох акордів і єдиної мелодії, повторюваної знову і знову. Ніякого приспіву. Ніякого бриджу. Ніяких варіацій. Ніякої композиційної динаміки. Тільки мікс чіпляючих звуків, що повторюються один за одним.
Частково це пов’язано з тим, що економіка стримінгової музики така, що в артистів є стимул створювати не найкращі пісні або альбоми, а безліч маленьких простих пісеньок, які утримують вас від перемикання. Ця економіка створила таке художнє середовище, де написати 200 стерпних пісень краще, ніж 20 видатних.
Тим самим заражений і YouTube, де найбільші блогери набирають мільйони переглядів, роблячи безглузді речі на кшталт відкриття тисячі коробок Amazon або роздачі автомобілів своїм друзям, і це повторюється знову і знову. З одного боку, це не так уже й заманює. А з іншого – ви виявляєте, що бездумно натискаєте наступне відео, і наступне, і наступне, і наступне.
Коли все вимірюється ступенем залученості, контент розвиватиметься в бік звикання. Не розважальності або художньої цінності, не інтелектуального змісту або креативності. Ні, саме в бік чистої простої залежності. Це означає, що мистецтво, яке ми отримуємо як споживачі, дедалі більш передбачуване і дедалі менш новаторське та цікаве.
У сфері музики, кіно і телебачення це по-справжньому розчаровує і дратує. Тому що треба перебирати пропоноване дедалі довше і старанніше, щоб знайти щось справді нове і приголомшливе. Але розвиток механізмів звикання стає небезпечним в іншій частині культури, про яку хочу поговорити… (глибокий вдих) … у політиці.
Політичні партії та уряд постійно примудряються робити те, що людям не подобається. Багато експертів пояснюють цю невідповідність між запитами громадськості та діями уряду теоріями первинної системи, глибокими внутрішніми інтересами або поляризацією соціальних мереж.
Але як щодо такої версії? Політики, як і голлівудські боси, поп-зірки та ютуб-блогери, зацікавлені у дедалі більшій увазі. Не в дедалі більших результатах. Ні, у більшій залученості та постійно. Тоді їхні дії спрямовані не на розумну політику, засновані на здоровому глузді закони і продумані компроміси, а на те, щоб захопити нашу увагу й утримувати її стільки, скільки вистачить сил.
Девід Фостер Воллес передбачав і це. У “Нескінченному жарті” президент Сполучених Штатів – колишній поп-співак, який одержимий своїми телевізійними рейтингами, вважає політичні дискусії надто нудними та війну з Канадою розглядає, зважаючи на те, наскільки гарними є його фотосесії в камуфляжі. І терористи в книзі лютують не тому, що борються за територію або ресурси. Ні, битва йде за перегляди та заголовки.
Але, зрештою, ніхто не може керувати нашою увагою, окрім нас самих… Можна злитися на Netflix чи Spotify, але ці системи – лише слабкі віддзеркалення наших власних звичок уваги. Є стара фраза – “люди голосують ногами”. Що ж, сьогодні вам потрібно проголосувати очима і кліками.
Не дивіться наступний епізод погано написаного лайна, що дражнить вас можливою смертю персонажа. Не слухайте черговий безглуздий альбом із 27 двохвилинними треками. Не ведіться на клікбейт. Не гортайте бездумно TikTok і YouTube, нагороджуючи авторів за трюки, що чіпляють увагу. Не дивіться і не реагуйте на політиків та експертів, які знову і знову базікають про улюблені проблеми, але їх не вирішують.
У розважальному хаосі “Нескінченного жарту” є історія Дона Гейтлі, колишнього алкоголіка, який у буквальному сенсі швидше помре, ніж знову повернеться до своєї залежності. Коли я вперше прочитав цю книгу багато років тому, сюжетна лінія Гейтлі виглядала чужорідною. На тлі всього цього миготливого футуристичного хаосу, шалено захопливих розваг і недоумків-невротиків історія Ґейтлі – звичайна історія про особисту перемогу над власними демонами і про здатність пожертвувати собою заради інших – здавалася дивною.
Тепер я розумію, що Воллес написав Дона Гейтлі як приклад того, ким нам усім потрібно стати, – наркоманами, що одужали. Людьми, здатними перетерпіти ломку і відмовитися від наркотику. Людьми, здатними керувати своєю увагою і не бути жертвами нескінченних потоків бездумної залученості. Людьми, здатними переступити через політичні вподобання і вимагати справ замість вихваляння. І не тільки заради себе. Але й заради інших теж.