Ви з розумом підходите до використання соцмереж. Ведете їх як публічний щоденник. Показуєте результати роботи. Презентуєте досягнення. Але тут у коменти приходять вони: родичі, друзі, колишні колеги і шапочні знайомі. І починають дискредитувати все, що ви зробили, руйнувати вашу мережеву репутацію, відпускаючи “невинні” зауваження.
“Андрюша, ти коли вчився в мене в музичній школі, був такий гарний хлопчик! Навіщо ти пишеш непристойні слова?”
“Чого виділяєшся, Сірий? Забув, як ми з тобою на будівництві два літри вижрали, і ти голий у канаві плавав?”
“Розумничка, Оленка! Не дарма ми з тобою ще до садочка англійську вчили! Пам’ятаю, сама масенька така, горщик більший за неї, а вже сто слів напам’ять відповідає…”
А Оленька, припустімо, керує колективом із 80 осіб і взагалі-то виклала вивірений звіт про те, як компанія допомогла з великим проектом вимогливому європейському замовнику. Зайнятому професіоналу Оленьці на думку не могло спасти, що мама раптом візьме та й виступить у “Фейсбуці” з притаманною їй кухонною прямотою. Не відстежила досвідчений керівник, що мамин коментар, виявляється, красувався під анонсом статті півдня…
Якщо ви ведете соцмережі під своїм справжнім ім’ям, бажаючи, щоб ваші сторінки працювали на нього, то знайте – рано чи пізно вас знайдуть ті, хто претендує на особливу близькість до вас.
Тому що ви чийсь двоюрідний племінник і, будучи другокласником, одного разу розбили тітці скло дачної веранди. Тому що в давні часи ви з кимось цілком гідно побилися на випускному, і цей хтось десятиліттями носить пам’ять про сутичку, немов медаль.
Тому що в дикій юності ви грали на басу в death metal гурті, і вам цього не забули. Тому що ви були одного разу закохані в якусь чи то Свєту, чи то Оксану, обірвали квіти зі шкільної клумби, щоб обдарувати предмет пристрасті, але змушені були прослідувати в дитячу кімнату міліції. І комусь із ваших знайомих ця історія дуже до вподоби, і її терміново потрібно розповісти всьому світові під вашим постом про застосування скриптів на Python для тематичного пошуку за відкритими науковими публікаціями.
Тому що 20 років тому ви з кимось працювали на якомусь складі, і одного разу влітку у вас там вибухнули два ящики дорогого французького шампанського, і його якось потрібно було списувати, і був атас, і частину шампанського ви з колегою злили в термоси, і ахахахахаха…
Також вас знайдуть ті, кому ви в епоху первинного накопичення капіталу перейшли кар’єрну доріжку (самі того не відаючи). До вас додадуться в “друзі”, почнуть відстежувати ваші пости і гадити в першому коменті кожного – інтуїтивно, та й на досвіді розуміючи, що перший коментар зазвичай задає тон усьому обговоренню.
Соцмережеві приятелі, що працюють у галузі, суміжній з вашою, або на аматорському рівні цікавляться справою, якою ви заробляєте на життя, завжди будуть готові внести свою лепту в стилі:
Ну, Адрюх, ця якась відстійна реалізація. Є ж стокові плагіни, фіглі ти вавилони нагородив…
А вже якщо ви працюєте в галузі гуманітарній – скажімо, пов’язаній із психологією споживача, рекламою, контентним виробництвом, та хоча б із викладанням європейської літератури або з виробництвом сучасної музики, то будьте готові до того, що фахівцями в усьому цьому є взагалі всі люди.
“Друзі” з кругозором, широким, як Волга, почнуть під вашими постами іронізувати, самовиражатися, вправлятися в демагогії, тегати інших ваших “друзів” із закликами на кшталт “Олексію Саничу, ви гляньте на це, тільки чашку з чаєм відставте, а то вдавитеся”.
Деякі стануть вас поблажливо хвалити – та так, що краще б уже нецензурно костерили. Бо у своїх коментарях ці електронні приятелі спершу продемонструють свою “особливу близькість” до вас (мовляв, випили разом пуд віскі, борючись у 2002-му за виживання ТОВ “Їздові рішення”), а потім виявлять фундаментальне нерозуміння предмета розмови, ляпнуть очевидну дурницю й ефектно підморгнуть вам: “мовляв, ми ж із тобою в курсі, чувак!”
Інші ж шкідники просто хреначитимуть вам у коменти каравани емоджі. Або вивалюватимуть гіфки і мемасики, які тут ні до чого ні з якого боку, навіть за найшизофренічнішого асоціювання з темою поста.
Несть числа цим доброзичливцям і недоброзичливцям. Незліченні й способи, якими вони можуть знецінити вашу працю і ваші звіти про неї. І ви день за днем мучитеся питанням:
Навіщо вони все це роблять?
Їм пофіг на вас і вашу роботу. За даними науки, в коментах люди демонструють себе і свої почуття
Як з’ясовується, питання “навіщо люди в принципі пишуть коментарі в інтернеті?” недостатньо добре вивчене. Якщо ви спробуєте пошукати відповідь на нього в україномовних наукових психологічних і соціологічних журналах, то зав’язнете в болоті.
Ви зустрінете чортову безліч бла-бла-бла “досліджень”, які суцільно складаються з оціночних суджень. Там буде про “мову ненависті”, “інформаційну війну в інтернеті”, про “розпалювання”, про “ліберальний дискурс”, про “традиційні цінності”, у які ніяк не втикає погана молодь. Ви детально ознайомитеся з прикладами рашн кібербулінгу та мовленнєвої діяльності підступних “агентів впливу”.
Звернувшись до англомовних наукових публікацій за темою, ви потрапите в тенета альтернативного “дискурсу”. Здебільшого вони будуть на модні теми гендерної нерівності, соцмережного переслідування за зізнання в “ненормальних” сексуальних практиках, “культурної апропріації”, підковідного расизму і всього в такому дусі.
У вас створиться стійке відчуття, що гранти психологам і соціологам, що в нашому, що в Західному світі, роздають строго відповідно до “актуального” політичного порядку денного.
У вас виникне думка “Чума на обидва ваші будинки! Де ж дослідники, які займаються якісними вишукуваннями поза “порядком денним”, як це їм і личить?”.
Автор цих рядків довго поневірявся закутками наукової думки. І нарешті відкопав звіт про невелике, але спокійне і зважене дослідження південнокорейських учених із приватного дослідницького університету Yonsei (Сеул) – найстарішого в країні.
Ця робота без будь-яких оцінок намагається відповісти на запитання “Чому люди публікують в інтернеті доброзичливі та зловмисні коментарі?” У дослідженні взяли участь 107 піддослідних обох статей віком від 19 до 50 років. З ними було проведено глибинні інтерв’ю тривалістю 30-40 хвилин. Стенограми бесід піддали контент-аналізу, причому один з аналітиків для більшої достовірності висновків у самих інтерв’ю участі не брав.
Після математичного опрацювання результатів автори дослідження отримали деякі відповіді. І в них нас, звісно ж, цікавить насамперед мотивація поважної інтернет-публіки до написання зловмисних коментарів.
Отже, головні мотиви недоброзичливих коментаторів – це прагнення до розв’язання (позбавлення від…) власного почуття незадоволеності (у 28,1 % опитаних) і власна ж ворожість щодо інших людей (у 20,3 %).
Еврика! Виявляється, більшості людей глибоко наплювати і на вас, і на ваші пости. Ваша поява в їхній соцмережевій стрічці – лише привід виплеснути накопичене невдоволення життям і (цитата): “…проявити почуття власної неповноцінності або фрустрації, бажання привернути увагу інших, ревнощі”.
Говорячи про свою ворожість, піддослідні повідомили, що пишуть злі коменти, щоб “завдавати іншим болю, критикувати інших, виявляти ненависть до будь-кого”.
Їдемо далі по таблиці “причин написання зловмисних коментарів”:
- 15,7 % роблять це в Мережі через слабкий самоконтроль – бездумність і почуття безвідповідальності;
- 12,4 % підтримують негативні оцінки інших – погоджуючись із тим, що вони були винесені нібито заслужено;
- 8,5 % пишуть зловмисні коментарі “для веселощів”, отримання задоволення;
- 6,5 % – для зняття стресу і напруги, які заробили офлайн, у реальному житті;
- 5,2 % – через те, що відчувають перебування в контексті загальної недовіри один одному, через “нормальність” негативного коментування;
- 3,3 % – через групу причин, серед яких: різні погляди з автором постів (статей), ігнорування контенту, поверхневий (суб’єктивний) осуд.
Якщо ми розглянемо причини написання навіть доброзичливих коментарів, то побачимо, що 21,5 % опитаних публікують їх заради почуття самозадоволення та демонстрації власного благополуччя.
- 8,9 % піддослідних пишуть хороше, підтримуючи доброзичливі коментарі інших людей (тобто, до певної міри через угодовство);
- 5,2 % – через почуття єдності з іншими коментаторами, відчуття, що “ми тут усі мафія”;
- у 5,2 % мотив написання – обмін інформацією, потреба в спілкуванні та в публічній демонстрації своєї “хорошої поведінки”.
Лише приблизно 36,3 % людей пишуть доброзичливі пости, щоб підтримати інших, втішити, похвалити, підбадьорити. І 7,4 % – щоб поширювати доброзичливі коментарі, запобігати зловмисним коментарям і захищати тих, хто їх отримує.
Куди бігти, що робити
Напевно, розумно було б усім нам інколи (ну хоч інколи, га?) замислюватися над тим, щоб не вносити власну чорну лепту в погіршення екології Мережі. Ось зібралися ми врізати коментар, уже занесли моторні пальці над клавіатурою – тут би й загальмувати, вольовим зусиллям увімкнути префронтальну кору та згадати:
“Мені ж просто водоканал надіслав платіжку із сумою, гідною принца Катару. Я ж напружений тим, що доведеться тепер їхати в хамський розрахунковий центр і звіряти платежі за воду. Ось і причина, чому я раптом зібрався висловити свою безцінну думку з приводу… блін, забув уже, про що там ідеться…”
Се є люди – думають вони не про нас і нашу працю, а про свої тривоги, прикрощі та незадоволеність життям. У головах у них вітер, стрес і напруга. Пости наші вони не читають. Якщо читають, то не розуміють. Якщо розуміють – то перекручено.
З практичного погляду, коменти на своїх сторінках, звісно, варто модерувати, якщо їх небагато. У разі, коли сторінки дуже вже публічні, коментаторів багато, а соцмережева репутація критично важлива, можна напружитися фінансово і найняти модератора, знайти (купити, написати) бота, щоб сканував коментарі й повідомляв нам про мат та іншу порнографію.
А можна взагалі відпустити ситуацію. Як відомо, собака гавкає, а караван іде. За великим рахунком нас реально цікавить думка тільки дуже близьких людей, справді професійних колег і давніх клієнтів, з якими склалися поважні стосунки. І ті, і інші, і треті, побачивши злісні коменти під нашими постами, не сприймуть їх всерйоз і не змінять думку ні про нас, ні про якість нашої роботи.
Так чого взагалі нервувати?