Викладач філософії з Оксфорда Джонні Томсон розмірковує про те, чому для більшості ситуацій критичне мислення – це перебір.
Коли ми відкриваємо книгу, ми відкриваємо минуле. Читаючи, ми часто занурюємося у свідомість тих, хто жив давно і давно помер. Грамотність – це те, що дозволяє передавати знання крізь час. Читаючи підручник з фізики, я додаю до свого розуміння століття знань, експериментів і геніальності.
Читаючи філософію, йду шляхом когось дуже розумного, який ставив ті самі запитання, що й я. Книги сприяють прогресу. Це “збережені ігри” історії, що дають змогу кожному поколінню підхопити їх і продовжити.
Але філософське питання полягає в тому, як далеко ми повинні заходити, ставлячи під сумнів успадковані ідеї?
Плечі гігантів
Говорячи про свою геніальність, Ісаак Ньютон був аж ніяк не першим, хто вигадав цей вислів: “Якщо я і бачив далі [ніж інші], то це тому, що стояв на плечах гігантів”. Він вважав, що будь-яке відкриття – технічне, наукове чи медичне, – лише остання цеглина у величезній будівлі.
Науковці та винахідники сьогодення штовхають м’яч, який уже перебуває в русі. Що, звісно, має сенс. Якби нам доводилося заново відкривати і підтверджувати кожен коли-небудь встановлений факт, у нас не знайшлося б часу на створення чогось нового. Рух уперед спирається на припущення, що певні речі вірні.
У який же момент це припущення стає епістемологічно необґрунтованим? Коли ми маємо не просто стояти на плечах гігантів, а й уважно розглядати зроблене ними? Для більшості людей – як учених, так і дилетантів – характерне використання епістемічного викривлення.
Його суть полягає в тому, що щойно ми формулюємо теорію або гіпотезу за допомогою експерименту, індукції та спостереження, ми дотримуємося її доти, доки не доведено, що вона помилкова. Таким чином, усталене знання – це просто безліч найкращих ідей, що залишилися на плаву.
І поки не доведено, що наука попередніх поколінь (наших гігантів) хибна, ми маємо всі підстави вірити в неї. Або, якщо немає вагомих підстав сумніватися в отриманих знаннях, ми можемо їх прийняти.
Соціальна основа знання
Якщо ви на мить замислитеся про величезну енциклопедію знань у своїй голові, то виявите, що переважна більшість речей у ній ґрунтується виключно на довірі. Це довіра комусь іншому, історично далекому чи близькому. Ви особисто не перевіряли більшу частину того, що вам відомо.
Мало хто з читачів цього тексту бачив атоми, але ви приймаєте їхнє існування. Ви не зустрічалися з Монтесумою, але визнаєте, що він колись жив. Ви не бачили зворотного боку Місяця.
Кожен із нас майже в усіх аспектах життя залежить від знань інших людей. Єдиний спосіб вижити – це прийняти ймовірність того, що ми можемо засвоювати чуже знання, яке ґрунтується на свідченні.
Американський філософ Роберт Ауді назвав це “соціальною основою знання”, де моє знання залежить від вашого. Позиція Ауді полягає в тому, що ми повинні приймати знання-свідоцтва як “базові” так само, як приймаємо наші чуттєві враження або роздуми.
Але якщо чуттєві враження або особистий досвід є “породжувальною” формою знання (відчуття, ніби ми його створюємо), то знання-свідоцтво – такою, що передається. Ми передаємо його по колу, як м’яч або струм. Тобто, згідно з Ауді, ми мусимо визнати, що принаймні деякі знання можуть передаватися через народи, нації та століття (хоча й не так ефективно, як у “Матриці”).
Навички некритичного мислення
У 2005 році філософ Майкл Г’юмер розвинув цю тезу, запропонувавши цікаву ідею: інколи ми не повинні використовувати наші навички “критичного мислення”.
Припустімо, що неспеціаліст намагається сформулювати свою думку щодо дискусійної теми. У нього, каже Г’юмер, по суті, є три стратегії:
- Довіра: зібрати думки низки експертів і прийняти ті ідеї, яких дотримується більшість із них.
- Скептицизм: не формулювати будь-якої думки, але й утримуватися від суджень, поки питання не проясниться.
- Критичне мислення: зібрати всі аргументи і докази, наявні з даного питання, і оцінити їх.
Г’юмер ставить запитання: яка з цих стратегій найнадійніша й найефективніша? І відповідає – 1 і 2.
У разі використання 3 варіанта – вашого критичного мислення, – можливі два результати. Або ви виявите, що думка більшості експертів виявилася правильною, і в цьому випадку ви, дотримуючись стратегії “довіри”, заощадили б роки навчання. Або ви виявите, що більшість експертів помилялися.
Але, як пише Г’юмер, “розумно вважати, що і в цьому разі експерти, тим не менш, матимуть рацію… імовірність того, що кожен із них помилиться, не більша, ніж у вас; ще більш очевидно, що співтовариство експертів загалом, найімовірніше, матиме рацію”.
Тобто, попри дві години, проведених на інтернет-форумі, або читання величезної гілки в соцмережі, ви навряд чи станете генієм-першопрохідцем, який змінює парадигму.
Г’юмер порівнює це із ситуацією, коли хворий приходить до лікаря. Відвідуючи його, ви приймаєте те, що він говорить, – не беззаперечно, але з довірою. Ви точно не витрачатимете десять років на медичні дослідження, щоб спробувати спростувати його призначення антибіотиків.
Так само і “критичне мислення в [деяких] випадках може бути нерозумним, як нерозумно діагностувати власні хвороби”.
Тобто бувають моменти, коли нам слід більше покладатися на довіру чи скептицизм. Критичне мислення для багатьох ситуацій – це перебір, його використання надто складне та нереальне.
Тому нам слід покладатися на експертів. Майже весь час нашого життя ми потребуємо того, щоб інші робили роботу за нас і говорили нам, що правильно. Загалом, ми маємо вірити, що під нашими ногами справжні гіганти.