Різнобічні інтереси можуть завадити талановитим людям довести справу до кінця:
Багато знає лисиця, їжак же одне – але важливе.
Рядок з Архілоха міцно закріпився в статтях про талановитих людей, яких заведено ділити на дві групи – “їжаків” і “лисиць”. “Їжаки” прихильні до однієї ідеї і розвивають її все життя, а лисиці володіють знаннями й навичками з різних галузей.
Історик Пітер Берк, автор книги “Полімат” вирішив подивитися, яка категорія переважає серед універсально обдарованих людей. Виявилося, все не так очевидно.
Починаючи своє дослідження, я вважав, що більшість поліматів виявляться “лисицями”, які, немов під дією відцентрової сили, рухаються у напрямку до різних видів знань. Деякі полімати справді вважали себе “лисицями”. Жильбер Шинар зізнавався у своїх поневіряннях (vagabondage), як і Майкл Полані, а Грегорі Бейтсон говорив, що любить “манівці”.
З іншого боку, те, що для сторонніх виглядає як розкиданість інтересів, самі полімати можуть розглядати зовсім інакше. Про Германа Конрінга писали, що “його тексти здаються абсолютно різнорідними, але в його голові вони були пов’язані воєдино”. Батько Павла Флоренського непокоївся через те, що син періодично змінює напрямок своїх інтересів, але сам Павло писав матері:
Математика – це ключ до світогляду… для якого немає нічого настільки неважливого, чим не треба було б займатися, немає нічого такого, що не стоїть у зв’язку з іншим.
Про себе він писав, що “завдання його життя” полягало в русі “шляхом до майбутнього цілісного світогляду”. Помічаючи, наскільки різні книжки читає його син, батько Джозефа Нідема теж застерігав його:
Не розсіюй свою енергію, мій хлопчику.
Однак сам Нідем, озираючись назад, бачив у собі “будівельника мостів” або синкретиста.
Герберт Саймон, з його інтересами, що охоплюють усі соціальні науки, а також математику та інформатику, видається квінтесенцією всього “лисячого”, але, за його власними словами, “те, що здавалося розкиданістю, на ділі було ближче до мономанії” з фокусом на логіці ухвалення рішень. Джейкоб Броновскі зазначав:
Усе, що я писав, хоч і здавалося мені з року в рік дуже різним, звертається до одного центру: унікальності людини, що виростає з її боротьби (і таланту), даючи змогу пізнати природу і саму себе.
Кількість поліматів, залучених у ті чи інші проєкти з уніфікації знань, теж свідчить на користь значущості ідеалу “їжака”.
Уявлення деяких поліматів про себе (або те, як їх сприймають інші люди) часом порушує базову дихотомію або виходить за її межі. В есе, де її було запропоновано вперше, Ісайя Берлін називав Толстого “лисом”, який щиро вважав себе “їжаком”.
Пауль Лазарсфельд (за словами Марі Яходи, його колишньої дружини) був “лисицею” за “талантами та інтересами”, якого приваблювали математика, психологія, соціологія та медіазнавство, проте “історичні події змусили його маскуватися під їжака”. У Джорджі Стайнері вбачали “двох Стайнерів” – “лиса” і “їжака”.
Історик Карло Гінзбург говорив про себе: “Стаючи дедалі більше і більше схожим на лиса, я зрештою все-таки вважаю себе їжаком”.
Такі приклади, як Леонардо, Александр фон Гумбольдт і Мішель де Серто, теж висвічують проблемні місця в цій дихотомії. Про Леонардо часто відгукувалися як про людину з відцентровими інтересами, але те, що на перший погляд здається безцільною цікавістю, зазвичай пов’язано з його головними ідеями:
Ці невидимі нитки з’єднують окремі фрагменти.
Леонардо виходив із припущення, що “вся спостережувана різноманітність природи є ознакою внутрішньої єдності”. Александр фон Гумбольдт теж здається яскравим прикладом “лисиці”, але сам він вважав, що “всі сили природи пов’язані та переплетені між собою”.
Його наукові досягнення були насамперед націлені на те, щоб показати взаємозв’язки “між кліматом і рослинністю, між висотною поясністю і родючістю ґрунтів, між людською продуктивністю і відносинами власності, між тваринним і рослинним царствами”.
[…]
Замість того щоб жорстко розмежовувати дві групи поліматів, корисніше було б розмістити їх у діапазоні між цими полюсами. Можливо, ще краще відображає ситуацію уявлення про те, що багато поліматів постійно коливалися між відцентровими інтересами і прагненням встановлювати зв’язки.
Судячи з усього, справжні “лисиці” рідкісні, а “їжаки” значно чисельніші, хоча, безумовно, потрібно проводити відмінності між тими, хто бажає бачити взаємозв’язки, тими, хто стверджує, що знайшов їх, і тими, хто справді показує взаємозв’язки між різними галузями знань.
У будь-якому разі “лисячі” риси характеру досить часто призводили до того, що я назвав синдромом Леонардо.
Синдром Леонардо
Звичайним явищем у житті поліматів є розкид інтересів, через який вони часом не дописують книжки, не закінчують дослідження і не роблять відкриття, до яких було рукою подати.
Безумовно, найзнаменитішим прикладом такого розкидання є Леонардо, але в цьому плані у нього є конкуренти. Лука Голштеніус, німецький вчений, найвідоміший своїми публікаціями античних і середньовічних текстів, брався за багато масштабних проєктів, наприклад, такі, як колекціонування написів або написання книги про історію папства, але не доводив їх до кінця.
Як ми вже бачили, Пейреск узагалі не опублікував нічого, хоча завдяки своєму листуванню зробив для поширення знань значно більше, ніж інші вчені своїми книгами. Лейбніц так і не закінчив своє новаторське дослідження з середньовічної німецької історії. Сучасний шанувальник Роберта Гука наголошує на його “нездатності доводити справи до кінця”, ваді, що породив у наступних поколінь іншу нездатність – оцінити його заслуги гідно.
Приклади згаданого синдрому можна знайти і в XIX, і в XX столітті. Томас Юнг зазначав, що його сильною стороною було радше “проникливе припущення”, ніж доведення дослідження до завершення.
Хоча він довго працював над розшифруванням єгипетських ієрогліфів, то беручись до справи, то знову відкладаючи її, зрештою успіху домігся його суперник – француз Шампольон.
Томас Гекслі писав про себе, що його інтелект скоріше “гострий і швидкий”, ніж “чіпкий і глибокий”.
[…]
Що стосується Александра фон Гумбольдта, він мав намір опублікувати свій щоденник експедиції в Америку незабаром після повернення 1804 року, але його остання частина побачила світ тільки через тридцять п’ять років, а вступ до книги так і не було дописано.
Якби Гумбольдт помер у сімдесят, а не у вісімдесят дев’ять років, то його найзнаменитіша праця “Космос” узагалі б не з’явилася в друкованому вигляді (п’ять томів виходили з 1845 по 1862 рік). Ця книга теж залишилася незавершеною.
Фрейд, за словами його друга і біографа Ернеста Джонса, “у ранні роки був зовсім недалекий від світової слави, але не наважився довести свої думки до логічного завершення, хоча до нього залишалося зовсім небагато”, особливо в питанні про використання кокаїну в медицині.
Про Патріка Геддеса говорили, що він “швидко починає нудьгувати, і йому завжди цікавіше зайнятися новою ідеєю, ніж довести попередню до тієї стадії, коли він зможе написати про неї монографію”.
У дослідженні про Отто Нейрата наголошується не лише на “надзвичайній плідності та великому потенціалі його ідей”, а й на тому факторі, що “у нього не було часу опрацьовувати їх як слід”.
За словами біографів, які з симпатією ставилися до Майкла Полані, весь його “послужний список” (навіть в основній науці, хімії) “поцяткований не повністю досягнутими цілями”.
Лайнус Полінг, який поєднував заняття фізикою, хімією і біологією, був на шляху до відкриття структури ДНК, але не домігся результату – можливо, тому, що відволікся на інші завдання.