Як вимірювати ефективність та освітні результати в проєктах неформальної освіти? Це питання викликає суперечки.
Мені потрібна конкретна лінійка! Зручна, проста і функціональна! – скажуть одні.
Занадто багато загальних лінійок і узагальнюючих критеріїв і так уже є у формальній освіті! – на противагу їм дадуть відповідь інші.
Оскільки стандартизації в проєктах мало, проєкти часто унікальні, то потрібні інструменти гнучкі, такі, що не потребують великих бюрократичних зусиль, але при цьому зрозумілі й ефективні. Та й ці самі “загальні гребінці” не завжди про те, з чим ми працюємо в наших проєктах.
Звісно, результати проєктів не одноманітні, вони багатопланові та багатошарові. Умовно їх можна поділити на два типи:
- предметні, або hard skills (жорсткі навички) – як-от навчитися якісно фотографувати, або навчитися будувати меблі з підручних засобів, або доглядати за кіньми (“предметні результати”).
- надпредметні, або soft skills (м’які навички) – наприклад, навчитися комунікації з іноземцями, покращити здібності роботи в команді, у проєктній діяльності, підвищити рівень самостійності та організованості. (особистісні та метапредметні результати: комунікативні, пізнавальні та регулятивні).
Якщо з першими все більш-менш зрозуміло – навчився / не навчився / добре навчився / не дуже добре – тут є критерії якості, то з другими все набагато складніше. Якщо вам потрібні винятково жорсткі навички (hard skills), то по результати вам, найімовірніше, потрібно звернутися до приватної школи іноземної або до репетиторів, або на курси “фотографії” чи “крою та шиття”.
Якщо ж ви розумієте необхідність формування поряд із ними також і м’яких навичок (soft skills) – то потрібно шукати проєкти та програми, які активно працюють саме з ними.
А в неформальній освіті багато таких. І – увага! – школа теж іде в цьому напрямку: наразі важливість метапредметності неймовірно зросла. На кожному уроці шкільний педагог має думати про формування універсальних навчальних дій (іншими словами, про формування м’яких навичок).
Для того, щоб спроєктувати такий освітній простір, де є місце формуванню як м’яких, так і жорстких навичок, необхідно усвідомлювати механізми відстеження результатів. Складність полягає, однак, у тому, що все дуже індивідуально для кожного учасника. Хтось здивувався і відкрив для себе, що “яйце в шкаралупі”, а хтось тому, що – виявляється! – можна знайти друзів в іншій країні зі схожим світоглядом.
Особисті розвивальні “інсайти” – це ті найменші кроки, якими йде наша психіка до нової якості особистості, до нового знання. І трапляються вони частіше чи рідше залежно від того, з чим ми приходимо в той чи інший освітній простір, з чим хочемо піти, з чим зіткнулися, як до нас поставилися, як вдалося впоратися з тією чи іншою незнайомою ситуацією.
Важливо розуміти значущість цих процесів. Розвиток трапляється тоді, коли мозок фіксує зміну. Виходячи з цього, вкрай необхідно організовувати процес усвідомлення цих самих відкриттів. Іншими словами, ми знову говоримо про рефлексію.
Здається, що про неї сказано вже дуже багато, але з усім тим раз по раз їй не надають належного значення. Необхідно поетапно розвивати вміння ставити мету й усвідомлювати себе на різних етапах проєкту.
Для цього і створюються ситуації рефлексії для учасників. Це можуть бути і загальні кола спілкування, і індивідуальні бесіди, і творчі завдання.
Перед педагогом неформальної освіти стоїть дуже складне завдання – вирвати учасника з діяльності дня, “зупинити кадр” і поставити в ситуацію усвідомлення того, що відбувається. Не всім легко зафіксувати те саме відкриття, яке і важливе.
Часто можна почути поверхневу відповідь, нещиру або взагалі зіткнутися з невдоволенням “коли ж закінчиться це обговорення?”. Проте грамотно організована рефлексія стає часто часом відкриттів – часом, коли тебе почують і дослухаються до тебе, а ти почуєш інших; часом, коли учасники й організатори відчувають спільність, співресурсність учасників і організаторів, коли зникає ситуація суб’єкт-об’єктності освітнього процесу, і з’являється суб’єкт-суб’єктність.
Для координаторів це мега-важливе вміння – почути, організувати процес щоразу креативно і по-новому, врахувати рух групи та індивідуальні особливості кожного учасника.
Не так давно трапилося побувати в гостях у приватній школі. Так там, за моїм відчуттям, рефлексії присвячується практично 1/3 освітнього часу. Без усвідомлення цілей немає руху до них, а є проста присутність. Без усвідомлення причини помилки немає розуміння, що і як виправляти і як рухатися до поліпшення.
У цьому ключі, кажучи мовою шкільної дійсності, під час проведення контрольної роботи потішне, наприклад, запитання тих учнів, хто не привчений усвідомлено ставитися до процесу своєї освіти:
Навіщо потрібна робота над помилками? Контрольну ж уже написали. Що зміниться?
Відповім запитанням:
А навіщо потрібна контрольна, якщо вона не передбачає роботу над виявленими помилками?
Адже не контроль є самоціллю, а саме робота з виявлення та корекції прогалин, уміння зупинитися й відрефлексувати свою роботу, відповісти на запитання, не вистачило жорстких навичок чи м’яких (не довчив або не зміг себе зорганізувати)…
У сучасному світі, що швидко розвивається, важливо вчити усвідомленості. Це є однією з певних відповідей на питання про те, як не загубити себе в різноманітті можливостей комунікації та не потонути в різних джерелах інформації.
Ось кілька рекомендацій щодо того, як зробити рефлексію системною частиною освітнього простору/проєкту:
- Проговорювати цінність цієї дії з учасниками… Допоки людина не розуміє, навіщо це потрібно і який від цього ефект, вона ставитиметься до цього, як до “зобов’язалівки”, і особливої користі не буде. Потрібно поступово вирощувати в учасниках відкритість до рефлексії та усвідомлення її важливості.
- Планувати час для проведення рефлексій у програмі проєкту… Не віддавати щось там за залишковим принципом, а вважати це важливою складовою, яку не можна упускати.
- Враховувати правила проведення рефлексії (безпечний простір, ситуація активного слухання, задана підтримуюча структура – наприклад, опорні запитання різного типу або формату тощо).
- Використовувати різні методи в балансі: індивідуально – у парах і міні-групах – у загальній групі.
Використовувати різноманітні творчі методи. Як один із методів рефлексії можна працювати, наприклад, над створенням історій індивідуальних відкриттів. Це не обов’язково написана історія, це може бути будь-яка інша творча форма, що передбачає усвідомлення себе і навколишньої дійсності.
Зафіксовані й оформлені історії легко розповісти комусь іншому. Їх можна проаналізувати на предмет ефективності методів проєкту, на предмет того, чи трапилася для кожного його особиста (!) освітня історія, його особиста (!) “мораль цієї байки така”.
А можливо, з цього вийде умовний щоденник, де регулярно фіксуються задані програмою і динамікою групи індивідуальні зміни. При цьому ніхто не обмежує за формою – це може бути щось творче (пісня, малюнок, сценка, вигадана телеграма або відеоблог). Ось тут, до речі, можна знайти добірку методів проведення рефлексії.
Використовувати проблемні та конфліктні ситуації в групі як живий матеріал для рефлексії, тим самим конструктивно переробляючи їх і роблячи з них навчальні ситуації.
При висловлюванні учасниками пропозицій щодо зміни освітнього процесу або критики, реагувати, пояснювати, брати до уваги за можливості.
Разом: коли ми говоримо про оцінку результатів проєктів неформальної освіти, то все ж таки вбачається, що “загальним гребінкам” мають бути і є альтернативи.
Звісно, для планування проєктів потрібні конкретні цілі й завдання, а от відстеження результатів цілком може більше зсуватися якраз у бік рефлексій, а не простих зовнішніх оцінок і самооцінок за заданою шкалою.
Або скажімо так: механістичне відстеження за заданою шкалою не враховує багатьох важливих елементів і “неочікуваних” результатів, недостатнє для побудови траєкторії розвитку учасника та не дає самому учаснику глибоких розумінь своїх результатів, а рефлексія якраз ці моменти дає змогу врахувати.